January 2nd, 2011

(no subject)

ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 28
196 197
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 28
УДК 177 Старокожева М.С.
Суспільство всезагальної комунікації
як чинник подолання насилля
Визначаються основні сфери виникнення та розповсюдження
проблеми насилля в постмодерному суспільстві, такі як: вірту-
альна реальність, мас-медіа, Інтернет, техніка та естетичний
простір. Обґрунтовується можливість зниження насилля ко-
мунікативними засобами, еститезацією суспільства та єдністю
дій та думок.
Ключові слова: всезагальна комунікація, віртуальна реальність,
медійна структура, насилля.
Актуальність тема даної статті є незаперечною. Адже мова піде про
те, що суспільство сьогодні вийшло на новий етап розвитку. Не знаю, чи
маємо ми право говорити про еволюціювання, але ми можемо говорити
про новий економічний, політичний, культурний та інші рівні суспільного
розвитку, що на думку багатьох філософів сучасності переводить нас в
новий час – постмодерн, який характеризується пануванням комуніка-
тивної філософії. Комунікативна сфера суттєво розширилась і водночас
звузилась. Розширилась відносно інформаційних джерел, комунікативних
можливостей. Завдяки новітнім технологіям ми можемо спілкуватись
один з одним, знаходячись при цьому на відстані десятків кілометрів, ми
можемо не просто розмовляти, а й бачити один одного. Ми маємо доступ
до неосяжних скарбниць знань – всесвітніх бібліотек, музеїв, країн, куль-
тур врешті решт, і все це завдяки сучасним технологіям. Одночасно ми
закриваємо і відмежовуємо велику кількість людей, які не мають таких
нових винаходів людства, які б дозволяли їм бути настільки ж вільними
в спілкуванні та настільки ж обізнаними в світовій і культурній ситуації
сьогодення як і нам. Ми породжуємо нерівність, і мова тут йде не про
африканські поселення чи індійські міста, мова йде про тих, хто насправді
живе поряд з нами, і саме з філософської точки зору ми унеможливлюємо
дискурс, бо встановлюємо неоднакові правила. Ми все більше і більше
розширюємо прірву між різними культурами, між різними людьми. Отже,
нажаль разом з позитивним моментом розвитку технологій ми маємо і
зворотній бік цього явища – насилля. І мова тут йде не тільки про фізичне,
але й про інтелектуальне, соціальне, політичне, культурне, релігійне, про
будь-яке насилля. Насилля, як процес пов’язаний з багатьма чинниками.
Вірніше ми можемо говорити про абсолютно різні чинники створення
насилля і тут можуть матися на увазі безліч речей. І як це не дивно, але
комунікацію, вірніше її дію, теж можна вважати за акт насилля.
Тож, ми спробуємо подивитись на комунікативні акти з двох боків: як
на чинник подолання (чи зниження) насилля та як на чинник його про-
вокування. Безумовно, що це поняття, ця проблема виникла не сьогодні,
але саме в наш час вона набрала неймовірних обертів і тягне за собою
все більше людей, все більше нових проблем у всіх сферах людського
існування. Я маю на меті показати, як комунікативна філософія і суспіль-
ство всезагальної комунікації впливають і можуть вплинути на цей стан
речей, чи в змозі ми лише за допомогою мови та спілкування подолати ті
бар’єри, які виникли, те відчуження, ту загрозу що насправді принесла із
всесвітніми благами техногенна цивілізація. Чи долаємо ми, спілкуючись,
насилля, чи навпаки породжуємо нові його спалахи?
Роль мас-медіа в ко-екзистенційній комунікації
Люди кінця ХХ сторіччя опинились в деякій мірі заручниками
створених ними ж самими творінь, бо якщо позбавити їх можливості вико-
ристання пристроїв, які так чи інакше забезпечують отримання інформації
(ТВ, комп’ютер, телефон та ін.), то це може призвести до сильного стресу
і фрустрації. Таким чином речі стають посередниками між людиною і
реальністю, і тут потрібно чітко позначити межу, щоб уникнути повної
відмови від послуг техніки і повного в ній розчинення. Саме тому одне
з найважливіших завдань постмодерністської філософії – це аналіз ролі
інформаційних технологій в сучасному суспільстві.
З цього й починає розгляд та визначення постмодерну італійський фі-
лософ Дж.Ваттімо. Та перш за все слід зазначити, що на відміну від інших
постмодерністів, замість терміну «постмодерн» Дж.Ваттімо надає перевагу
терміну «пізня сучасність», вважаючи його більш чітким і зрозумілим.
Разом з іншими представниками постмодернізму Ваттімо визнає ката-
строфу основних просвітницьких ідеалів і цінностей – свободи, рівності,
братерства, справедливості, розуму, прогресу й т.п. Всі вони – особливо
ідеали гуманізму – в тій або іншій мірі не відбулися, й у наші дні поступи-
лися місцем скептицизму, нігілізму й цинізму. Разом з тим, здійснюючи
слідом за Ф.Ніцше радикальну переоцінку цінностей, Дж.Ваттімо не
схильний зайво драматизувати складну ситуацію. В існуючому нігілізмі
він прагне виявити позитивні моменти, що допускав і Ф.Ніцше.
Дж.Ваттімо активно підтримує квітуче різноманіття, що тепер, завдяки
мас-медіа, може розкритися у всій своїй повноті. Італійський філософ ба-
чить у засобах масової інформації одне з головних джерел глибоких змін
у сучасному суспільстві. На його думку, саме розвиток засобів масової
інформації є визначальним чинником переходу до «пізньої сучасності»
або так званого «постмодерну». Медійні структуру є визначальними ри-
сами постсучасного суспільства, яке Ваттімо характеризує як суспільство
загальної комунікації, суспільство засобів масової інформації.
Власне, Дж.Ваттімо не просто говорить про мас-медіа в епоху постмо-
дерну, ні, він віддає їм пальму першості, він вважає їх першопричиною та
головною ознакою виникнення постмодерну як такого. «… я намереваюсь
утверждать следующее: а)в рождении общества постмодерна решающая
роль принадлежит масс-медиа; б)масс-медиа характеризуют это общество
не как обще ство более «прозрачное», больше осознающее себя, более
«просвещенное», но как общество более сложное, даже хао тичное; и, на-
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 28
198 199
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 28
конец, – в)именно в этом относительном «хаосе» коренятся наши надежды
на эмансипацию»[5,с.10].
Піднімаючи проблему мас-медіа, потрібно виходити з того, що: по-
перше – це відношення до мас-медіа як до незалежного засобу комунікації,
причому на світовому рівні, і друге – це розуміння медійної сфери як
ще однієї реальності. І тут нам лише потрібно визначити межі першого і
другого питання.
На очах одного покоління відбувся злам, зміна парадигми, заснованій
на письмі та читанні. Замість мистецтва впливати на людей поняттями
та раціональними аргументами, склалась інша техніка, заснована на об-
разах. В сучасних мас-медіа все більше використовуються картинки та
ілюстрації, і поступово головним джерелом вдоволення інформаційною
потребою та естетичними цінностями стає голубий екран.
Засоби мас-медіа зазвичай завжди асоціюються в нас з передачею
певної інформації, а отже з комунікацією як такою. Ми можемо говори-
ти про можливість спілкування як в позитивному, так і в негативному
плані. Власне саме на прикладі медійних структур це можна побачити
краще всього. На даний момент майже всі(якщо не абсолютно всі) наші
уявлення про світ виникають на основі ЗМІ. Вони формують в нас певні
думки, певну життєву позицію та взагалі відношення до будь-якої про-
блеми, з якою ми стикаємось чи можемо зіткнутися. Вони виступають
агітаторами за певний спосіб життя, політичний чи економічний устрій,
виробляють в нас певну моральну, релігійну, культурну позицію. Тобто,
світ ТЕЛЕБАЧЕННЯ та ІНТЕРНЕТУ замінює нам власний життєвий
досвід набором чужих думок. І в більшості випадків ми абсолютно впев-
нені у власному їх вироблені, але насправді вони є сконструйованим
анонімним поглядом. Тож, як вже зрозуміло з вищезазначеного, сьогодні
ЗМІ є як прогресивним винаходом людства в інформаційному просторі
всезагальної комунікації, так і загрозою в руках тих, хто стоїть «у керма».
Телевізійний репортаж сьогодні стає нашими очами та вухами, заміщує,
по-суті, наш чуттєвий досвід, адже ми самі бачимо і чуємо, що відбувається
десь, де нас насправді немає. Це є фальсифікація реальності, підміна до-
свіду та значення. Але ми вже настільки звикли до цього, що не бачимо
тут загрози і віримо всьому, що нам показують, навіть, якщо це ніколи не
відбувалось, адже ми бачимо це власними очима. «Иными словами, вся
реальность современного человека искусственна, она вся сконструиро-
вана, сделана, и в этом смысле виртуальна. Ситуация искусственности
мира абсолютно не нова для человека. Более того, именно с такого рода
реальностью он только и знаком»[7]. Це те, що стосується негативності
ЗМІ. Але ж є і позитив. В постмодерну епоху ми перейшли на новий рівень
сприйняття та оброблення інформації. Через величезну кількість нових
культур та досвідів, які влились в наш горизонт світосприйняття, суспіль-
ство не може бути прозорим, навпаки вони стає відчуженим, відчуженим
як по відношенню до інших так і стосовно себе. Для подолання цієї роз-
губленості та закритості нам на допомогу і приходять ЗМІ. Телебачення
та Інтернет виявились сьогодні новим інформаційним простором, який в
змозі інтегрувати суспільство, подолати його устремління до фрагментар-
ності. Раніше ці функції виконували газети, журнали, книжки, сьогодні ж
«синхронізатором» суспільної думки можна сміливо назвати телебачення.
І в першу чергу це пов’язано з тим, що ми живемо в дуже динамічний час,
і масова свідомість просто не встигає за обігом часу. Ми орієнтуємось
в сьогоднішньому світі на норми, які були вироблені в старому. Тут на
допомогу нам і приходять ЗМІ. «Они дают модели интерпретации дей-
ствительности для массового сознания. СМК становятся первыми, кто
сегодня определяет, что хорошо и что плохо»[10,с.99].
На думку Ю.Габермаса, комунікація неможлива без певного консен-
сусу. І з цим неможна не погодитись, адже наше повсякденне життя з
іншими людьми конструюється через комунікативні практики, які дозво-
ляють одним людям зрозуміти інших. Ми погоджуємось використовувати
певні правила для налагоджування спілкування і розуміння інших, а не
для маніпулювання. Ми також погоджуємось на певні правила відносно
культури і суспільства загалом. Але, якщо через якісь причини, взаємо-
погодження і розуміння стають неможливими, той хто говорить і той хто
слухає стають відчуженими один одному, закритими один для одного і
більше не можуть сприймати жодну інформацію іншого, то саме з цього
моменту, як вважає Ж.Блетон і починається викривлення комунікації,
нерозуміння і обман, які викликають такі явища як тероризм. Тож, ми
знову повертаємось до того, що комунікативний простір дуже хиткий та
загрозливий. Один необережний крок і ми можемо опинитись на іншому
боці комунікації – на боці насилля. «Спираль насилия начинается с на-
рушенной коммуникации, которая, начиная с момента возникновения
обоюдного неконтролируемого недоверия, ведет к разрыву самой комму-
никации. Глобализация, с учетом различных политических, культурных
и экономических аспектов, как кажется, содействует бесконечному дви-
жению к коммуникативному насилию»[2]. Тож консенсус, чи незгода?
Питання важливе і складне. З одного боку, ми бачимо до чого власне
може призвести невиконання правил, встановлених спеціально для забез-
печення нормального, здорового спілкування. З іншого – обмеження ЗМІ
власного вибору людини. Людина кориться тим умовам існування, які їй
нав’язують, саме через уникнення конфлікту. Але існує конфлікт і в самій
людині, протиріччя, якого не слід уникати. І справа тут не в порушенні
правил спілкування чи суспільних відносин, справа тут в порушенні інди-
відуальності свого власного Я. Вічна згода та консенсус лишають людину
без її істинної войовничої, але й прогресуючої (в сенсі розуму) сутності.
Мені дуже імпонує думка німецького мислителя Н.Лумана з цього при-
воду: «Разумеется, коммуникация без консенсуса вообще невозможна, но
она невозможна также и без разногласия. То, что ее необходимо обуслов-
ливает, – что в отношении тем, в данный момент неактуальных, вопрос
консенсуса или разногласия можно оставить открытым. И даже при темах
актуальных – даже когда наконец-то найдено место для парковки и путь
в кафе, в котором должны давать лучший в Риме кофе, закончен пешком
и даже пара капель уже выпита – где тогда консенсус или разногласие, до
тех пор пока удовольствие не будет испорчено коммуникацией?»[8].
Єдиний підсумок, який можна зробити відносно ЗМІ, розширення
інформаційного простору та досвіду спілкування – не стосується, на мій
погляд, ані позитиву, ані негативу. Ми можемо побачити в сьогоденному
світі плюралізм у всьому, у всьому розбіжності, прояв індивідуальності,
власне про це пишуть, на цьому наголошують сучасні філософи, але, на
мою думку, єдине спільне, що ми всі маємо – це єдність спілкування, яку
повинні берегти, якої повинні прагнути, власне саме процес спілкування
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 28
200 201
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 28
і створює цю єдність, яка так потрібна нам в нашому відчуженому, закри-
тому, непрозорому суспільстві. Ми повинні прагнути до єдності, єднання
нашої свідомості, а згодом ми досягнемо і єдності в нашій діяльності. Про
це зазначає і німецький філософ К.Ясперс: «Общение связывает людей,
способствует тому, что племена объединяются в народы, народы в группы
народов, страны в континенты, а затем вновь распадаются: люди, при-
надлежащие к различным народам, встречаются и вновь забывают друг
о друге. Все это будет продолжаться до тех пор, пока не наступит время
сознательной фактической взаимосвязи всех со всеми и общение – в
реальном его свершении или прерывающееся в ходе борьбы – не станет
беспрерывным. Тогда начнется история человечества, которую можно
определить как взаимный обмен в единстве общения»[12,с.259].
Мною вже було зазначено про мас-медіа як про загрозу насилля та як
про засіб віртуалізації життя. Але на цьому віртуальність не закінчується,
навпаки саме з цієї точки вона тільки починає набирати обертів. Тож,
мені б хотілось зупинитись на віртуальній реальності, але не тільки як
на способі обміну думками, а й як на показнику насилля.
Віртуальна реальність як замінник дійсності
Віртуальна реальність чи віртуалізація життя? Два схожих за формою,
але різних за змістом вирази. Віртуальна реальність стосується лише нової
можливості, нової реалізації, але скоріше в технічному плані. Це сфера
зберігання та обміну неймовірно великою кількістю інформації, основним
завданням якої на початку її винайдення було спрощення життєдіяльності
людини. Віртуалізація ж життя – це вже інше. Це перенесення всіх сфер
людського існування, політичного, економічного, культурного та ін..
устроїв, перенесення взаємовідношень, стосунків, праці, в віртуальний
простір.
Сьогодні ми узалежнились від технічного забезпечення настільки,
що будь-який наш рух майже неможливий без його втручання. І роль
віртуалізації тут має не останню роль. Як зазначає С.Вєсєлова, наш
світ вже знаходиться у великому потоці інформації, яка забезпечує рух
літаків, кораблів, машин, роботу заводів та багатьох машин, що мають
справу з електронікою. Власне будь-який пристрій нашого побуту – це
вже маленький бортовий комп’ютер, який містить у собі певну кількість
потрібної йому для виконання певної роботи інформацію. Тож, зупинка
комп’ютеризованої системи була б сьогодні прирівняна глобальній ката-
строфі. Але основна проблема постає саме в тому, щоб мати змогу відділяти
людську реальність від комп’ютерної, людину від техніки. А на даному
етапі ми маємо відділити, ще й віртуальну реальність, яка займає зараз
набагато більше місця в нашому життя ніж звичайні механічні машини.
З іншого боку, ми весь час намагаємось вийти за межі цієї створеної
самою людиною віртуальної реальності, але не замислюємо над тим, що
все, створене людиною, за великим рахунком теж є віртуальна реальність,
бо все це не є природним, не є справжнім, все це штучне. Починаючи від
обрядів, традицій, одягу і закінчуючи телефоном, машинами і літаками.
Вся культура людства – це віртуальний простір, який був створений нами
для покращення умов нашого існування. Весь світ в якому ми живемо –
це велика іграшка в руках людини. Бо, «из всех живых существ человек
единственное, не имеющее своей ниши в мире природы»[6]. За своєю
природою людина істота символічна, тож не дивно, що й світ, який вона
створила для себе теж переповнений символами. Єдина різниця між всім
створеним людиною штучним світом і віртуальним в тому, що перший
створений не за допомогою комп’ютерів, а за допомогою людської уяви,
творчості.
Тож проблема яка постає перед нами стосовно «другої» реальності
має наступне значення: «Проблема реальности виртуального прежде всего
проявляет себя в обстоятельствах конкуренции реальностей – реальности
«большой», реальности «действительного» и реальности искусственной,
реальности виртуального»[7].
Іншими словами ми пішли так далеко, що замінили і без того штучну
реальність ще однією її копією. Дуже гарно це явище відображається в
постмодерному понятті симулякр – копії неіснуючого оригіналу. Ми
наділили сенсом і неймовірною важливістю те, що взагалі насправді не
існує. Ми приділяємо набагато більше значення і уваги тому, що є вірту-
альним для нас, іманентним нам. «Все апельсины, йогурты, длинноногие
красавицы из рекламных роликов и плакатов – типичные симулякры, они
суть знаки несуществующих объектов. Это образы объектов, которых нет
и не было в нашем мире, но именно они и задают ритм и смысл нашей
реальной жизни, они задают ее цель и направление, они суть ее критерий,
индикатор ее истинности. Проблема ВР – проблема прежде всего смеше-
ния реальностей – это проблема оборачивания платоновского мира, когда
копия обретает большую значимость и тем самым большую реальность,
чем оригинал»[7]. Основна проблема полягає в тому, що людини не ба-
чить різниці між першою і другою реальністю. Ми створюємо все більше
і більше нових речей, відкриваючи двері всезагальної комунікації ми
привносимо нові культури, нові способи життя, нові для нас реальності,
але і цього нам здається недостатнім і ми створили для себе ще одним
світ – комп’ютерної реальності, в який поступово переносимо себе самих.
Ми замінюємо себе у всьому. За допомогою сучасної медицини ми ство-
рюємо нове тіло, нове обличчя, за допомогою таких зовнішніх атрибутів
самовираження як автомобілі, квартири, меблі, одяг, гроші, ми змінюємо
ставлення до нас, свій статус, за допомогою засобів пересування ми може-
мо кардинально змінити свою культуру і спосіб життя, але незважаючи на
все це, ми все ще залишались собою. Віртуальна реальність кіберпростору
відкриває безмежний, безкрайній світ спілкування та інформації, але за-
лишає нас самотніми та відчуженими, забирає в нас найдорожче, чим ми
володіємо – особистість. «ВР все чаще внушает человеку опасение, несмо-
тря на всю привлекательность и привязчивость. В ней чувствуется вполне
определенная угроза уникальности человека и некоторым его прежде
неоспариваемым чертам. Этот новый страх, наряду с традиционными –
боязнь раствориться в искусственной, им же созданной реальности»[7].
Тож, насилля, яке ми бачимо з боку віртуальної реальності – це перш за
все позбавлення людини індивідуального, творчого, неповторного, це
загроза повної загубленості, розчинності, злиття зі світом кіберпростору.
З іншого боку саме явище Інтернету відкриває для нас нові можливості
спілкування і переводить їх на новий рівень, про що зазначає і Дж.Ваттімо
та інші мислителі сучасності. Власне, кіберпростір спонукає нас до від-
критості та взаємодії, зникають расові проблеми, дискримінації, політичне
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 28
202 203
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 28
відчуження, особистий страх та невпевненість. Перед обличчям нашого
монітору ми невидимі, але голосні, ми не маємо обличчя, але знаходимо
силу волі та свободу думки. Ми дійсно в змозі створити більш вільний,
більш загальний, більш впевнений у своїх силах світ – світ всезагальної
комунікації. «Киберпространство состоит из взаимодействий и отноше-
ний, мыслит и выстраивает себя подобно стоячей волне в сплетении наших
коммуникаций. Наш мир одновременно везде и нигде, но не там, где живут
наши тела. Мы творим мир, в который могут войти все без привилегий и
дискриминации, независимо от цвета кожи, экономической или военной
мощи и места рождения. Мы творим мир, в котором кто угодно и где
угодно может высказывать свои мнения, какими бы экстравагантными
они ни были, не испытывая страха, что его или ее принудят к молчанию
или согласию с мнением большинства»[1]. Отже, ми маємо два погляди
на сучасний стан віртуалізації реальності. Світ змінився і хочемо ми чи
ні, але нам прийдеться пристосуватись до нових умов життя. Віртуальна
реальність сьогодні, на думку філософів, повинна зайняти місце серед
таких категорій як час, простір, буття, сутність, яка дозволяє розглядати
реальність одразу різними типами знання: природничо-науковим, гумані-
тарним та технічним. Я навмисно поки що не буду зупинятись на моралі,
релігії та культурі в сфері віртуальної реальності, бо це є окрема тема і
викласти її в декількох реченнях мені просто не вдасться. Отже, врешті
решт, ще одна реальність не така вже й велика проблема для людини, якщо
її правильно використовувати і не шкодити ні собі, ні іншим. Як вважає
один з засновників кіберпростору Д.Барлоу, ми можемо створити світ,
ліпший, ніж він був до нас, більш чесний, більш моральний, більш віль-
ний. Це може бути початком нової цивілізації – цивілізації кіберпростору.
«Мы распространим наши «я» по всей планете так, что никто не сможет
арестовать наши мысли. Мы сотворим в Киберпространстве цивилизацию
Сознания. Пусть она будет более человечной и честной, чем мир, который
создали до того ваши правительства»[1].
Моральні цінності та естетичний досвід
Формування моральних цінностей та гуманістичних орієнтирів є
одним з основних моментів будь-якої філософської думки. Сучасна – не
є виключенням. Незважаючи на значні привілеї технічної та глобаліс-
тичної думки, все ж постмодерна філософія не позбавлена моралі. Хоча,
якщо слідувати Ф.Ніцше, то вона її загубила, знецінила. Але мені б все ж
таки хотілось спробувати запропонувати певну модель сучасної етичної
думки, розглядаючи її крізь призму інформаційних технологій, мас-медіа,
віртуальної реальності та всього технічного простору.
Проблема співвідношення моралі і техніки дійсно дуже гостро постала
перед сьогоденною людиною. Ми живемо в вік певної вседозволеності,
якщо не в дійсному, то принаймні в віртуальному світі. А оскільки ми вже
вели мову про те, що межа між ними зараз дуже хитка, то хвилювання з
цього приводу є зрозумілими і виправданими. Ви спитаєте чому я закінчую
цю статтю саме моральним та естетичним моментами? Я спробую дати
пояснення. Справа полягає в тому, що більшість філософів сучасності, і
не тільки завершують свої вчення певними моральними приписами та
настановами. На мою думку, це пов’язано з тим, що це дійсно є певним
завершальним і основним моментом формування людської особистості.
Без морального імперативу, без розвитку творчого начала, людина не
може бути повноцінною особистістю, вона перестає бути людиною, в
широкому сенсі цього слова (зараз не йде мова про розум чи розсудок). І
комунікативна, постмодерна філософія не є виключенням з цього. На дану
статтю мене надихнула праця відомого італійського філософа сучасності
Дж.Ваттімо «Прозоре суспільство», де він викладає свою позицію сто-
совно мас-медіа, комунікації, прозорого суспільства. Але основним в цій
роботі є якраз не суспільство, з точки зору політично устрою чи з точки
зору інформаційного простору, а саме суспільство в його культурному та
естетичному розгляді. Він звертається до таких видатних мислителів, як
М.Гайдеггер, Т.Адорно, Г.Гадамер, П.Рикьор, Ж.Дерріда, Ю.Габермас та
багатьох інших, з єдиною метою – визначити межі та напрямок сучасної
естетичної думки. Бо саме це є відправною точкою епохи постмодерну і
саме цим вона і визначається, в цьому розкривається її основна сутність.
Розвиток техніки він пов’язує в першу чергу, як це не дивно з розви-
тком саме гуманітарних наук, які конструюють світ як образ. Сьогодні
«… фундаментальные характеристики экзистенции… наиболее полно
раскрываются именно в эстетическом опыте»[5,с.52]. Основні характерис-
тики сучасного естетичного світу, на його думку можна характеризувати
такими поняттями як Stoss та Shock, які також можна визначити як «загу-
бленість», тобто твір мистецтва повинен викликати шок у глядача, інакше
він не буде зрозумілим і сприйнятим. Єдиною формою досвіду, яка може
забезпечити відкритість діалогу, Дж.Ваттімо вважає досвід естетичний.
Цей досвід, як досвід можливості іншого, відкритості іншому, як досвід
загубленості є в десакралізованному суспільстві єдиним орієнтиром.
Дж.Ваттімо зазначає, що попередня естетична думка була спрямована на
досвід гармонії, відчуття прекрасного, катарсис, заспокоєння. В постмо-
дерному ж світі на перший план виходить не сам твір, а його сприйняття,
те, як воно доходить до глядача, як впливає на нього. І оскільки, мистецтво
сьогодні знаходить глядача через засоби масової комунікації, то й спосіб
його існування є скоріше технологічним, медійним, масовим. Отже, не-
зважаючи на те, що Дж.Ваттімо розуміє певну поверховість, штучність,
масовість сучасного постмодерного мистецтва, він все ж таки вбачає
в цьому скоріше можливість і потребу в сприйнятті, а ніж розчинення
одвічних естетичних цінностей та категорій в безликому світі сучасних
симулякрів. Він вважає, що ми повинні прийняти цю відмову від вічно-
го, нетлінного, істинного, того що наділено ідеальним співвідношенням
зовнішнього і внутрішнього, наповненим глибинним змістом. Сучасне
суспільство породжує сучасне собі масове мистецтво, масовий естетичний
досвід. Він є хитким, поверховим, такою є доля сучасного мистецтва. В
епоху всезагальної комунікації воно перестає бути творінням генія, його
все тяжче відрізнити від повсякденності та кіча.
Але не всі можуть погодитись з такою інтерпретацією ідеї прекрас-
ного, навіть в сучасному ключі. Ж.Бодріяр, наприклад, має абсолютно
протилежну точку зору, стосовно примирення з сьогоденною естетичною
дійсністю. Його думки з приводу сучасної культури та мистецтва набагато
гостріші та пронизані сумом і безвихіддю. Він ототожнює постмодерні
ідеали мистецтва з «непритомністю сучасного мистецтва», а естетичний
досвід з «відчуттям марно витраченого часу». Сучасне мистецтво втратило
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 28
204 205
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 28
набагато більше ніж одвічні істині чи глибинні смисли, воно втратило
здатність зачаровувати, народжувати ілюзії. На думку Ж.Бодріяра, ми
перестали мислити образами, і це не дивно, бо нас їх позбавили. То про
яке мистецтво, про яку ж його суть ми можемо говорити, якщо воно
позбавлено образності мислення? «Смысл образа состоит в абстрагиро-
вании от трехмерного мира и переходе в двухмерный. Образ вычитает у
реальной трехмерности одно измерение и именно за сет этого порождает
силу иллюзии. Виртуальность, напротив, заставляет нас войти в образ,
воссоздавая поддельную реальность в трех измерениях (даже добавляя
к реальности еще одно четвертое измерение, превращая ее тем самым в
гиперреальность) и уничтожает за сет этого иллюзию»[3]. Ж.Бодріяр на-
голошує на тому, що сучасність забула про одне головне правило – тільки
за рахунок віднімання ми можемо досягти успіху, тільки з відсутності на-
роджується могутність. Мова, якою спілкується сучасне мистецтво і всі,
хто до нього приналежні – це мова банальності. В цій статті багато разів
підіймалось питання реальності світу та його симуляцій. Основна загроза
для постмодерного мистецтва полягає в тому, що ірреальний світ ми пере-
носимо в реальний, таким чином заміщуючи його і позбавляючи мистецтво
його основної функції творення образності, ілюзії. Образ сьогодні не може
бути більше нічим крім образу, бо він вплетений в реальність, він сам став
реальністю і не може її перевершити. Мистецтво залишилось без загадки,
без чогось таємничого та схованого від повсякденності, воно позбавило
себе грайливості та мрії. Реальний світ залишився без своєї тіні. Всі речі
тепер лише породження ефемерності, пустоти та реклами. Що ж стосу-
ється комунікативної функції, то на відміну від Дж.Ваттімо, Ж.Бодріяр
не сподівається на її збагачення засобами мистецтва, навпаки він вважає,
що: «как маски абсорбируют в себе личность актеров, танцовщиков,
зрителей и провоцируют некое чудотворное головокружение, так и все
современные артефакты, по моему мнению, от рекламы до электроники,
от масс-медіа до виртуальности, все объекты, модели, сети имеют своей
функцией абсорбцию внимания и провокацию головокружения аудито-
рии гораздо в большей степени, нежели собственно коммуникацию или
информацию»[3].
Таким чином ми побачили дві абсолютно протилежні позиції, сто-
совно змістовності і майбутнього сучасного мистецтва. Обидва вбачають
в мистецтві свободу, вивільнення, порятунок людини, лише підходять
до цього з різних боків. Власне, розвиток суспільства можливий для
Дж.Ваттімо тільки в напрямку загальної естетизації та комунікації, яку
остання й забезпечує. Його ідеал – суспільство «цінителів прекрасного».
Отже, свобода, емансипація для нього означає «радикальную эстетизацию
существования, которой противостоят остаточное сопротивление, нос-
тальгия по реальности, невротические потребности в успокаивающих
и упорядочивающих горизонтах. Эмансипация – это обретение голоса
и формы, но не в смысле достижения аутентичности и обнаружения
подлинной природы, а в смысле колебания, динамического отношения
между потерянностью и причастностью, обретения себя в горизонте
множественности жизни»[9].
Що ж стосується ціннісних орієнтирів, то вони безумовно також
знаходяться в незадовільному стані. З одного боку вони начебто пови-
нні розвиватися і формуватися швидкими темпами саме завдяки ЗМІ,
Інтернету, суспільству всезагальної комунікації врешті решт, але з іншого,
саме через віртуалізацію життя з людини знімається відповідальність за
власні вчинки. Вона стає інертною та пасивною. ЗМІ пропагують, нажаль
не тільки корисну для нас інформацію та естетичний досвід, але й насил-
ля, а в більшості випадків вони самі приймають участь у формуванні тих
цінностей, які пропонують суспільству. А такі цінності набагато краще
засвоюються людиною. І основним негативним моментом, яке формує в
сучасної людини ЗМІ є, як вже зазначалось раніше, безволля та безвід-
повідальність. Іншими є втрата відчуття реальності оточуючого світу,
загубленість орієнтацій. Отже суб’єкт звикає бути у віртуальному світі,
який представляє собою світ оцінок і очікувань. Як одне з вкрай негатив-
них, навіть насильницьких явищ ЗМІ є нейролінгвістичне програмування,
а також формування різного роду фобій. А головне, чого позбавляє медій-
ний простір людину – це критичне ставлення до оточуючого світу, звідси
і випливають інші негаразди пов’язані з переоцінкою значення ЗМІ в
нашому світі. Техніці потрібно віддати її місце, а не впускати в життя як
його прямий замінник. Цінності все ж повинні формуватися за допомо-
гою естетичного досвіду, без втручання мас-медіа. Але хіба це можливо
в сучасному світі, де, як зазнає Дж.Ваттімо, сам цей досвід формується в
медійних просторах.
Ми перейшли на новий рівень сприйняття і мислення. Ми змінили не
тільки книжки на Інтернет, а журнали на телебачення. Ми змінили саму
культуру, культуру сприйняття інформації та її оброблення. Ми стали
швидшими, спритнішими, наш мозок може одночасно обробляти велику
кількість абсолютно різної інформації. Ми пишемо важливу доповідь під
телевізійні новини, музичний радіо-шлягер та ще й паралельно можемо
розмовляти по телефону. Ні, ми не стали всі Юлієм Цезарем, ми просто
змінили умови свого існування і тепер ми пристосовуємось до них, іноді
не встигаючи. І ті хто не встигають за швидким розвитком прогресу та
глобалізації залишаються «ЗА» межами. І це вже не має принципового
значення за якими саме, тому що в постмодерному світі, ми повинні бути
скрізь, сьогодні, зараз. Нажаль кількість отриманої та обробленої нами
інформації не відповідає якості її відтворення.
Тема даної статті обумовлена двома факторами: загальною комуні-
кацією та насиллям. І те і інше є зрозумілим, як окремі поняття, та не
завжди їх сприймають як єдине ціле. Моєю задачею було продемонстру-
вати ті основні моменти, позитивні чи негативні, які пов’язані з обома
цими явищами. Світ дійсно дуже змінився. Змінились і категорії, якими
ми мислили. І в даному випадку неможна не погодитись з Дж.Ваттімо,
що не має нічого нетлінного і вічного, того, що могло б залишитись на-
завжди, чогось істинного та об’єктивного, принаймні в нашому часі. Тож
і поняття насилля видозмінило свою суть. Тепер воно набагато більше
пов’язано не з фізичним своїм проявом, а з моральним, психологічним.
Воно пов’язано з інформаційним простором та комунікацією. Війни, які
ми вели раніше, ніщо порівняно з теперішніми. У кожній війні є своя фі-
лософія, незважаючи на те, чи це війна з використанням звичайної зброї
чи ядерної. Зі зміною зброї змінюється і свідомість людини. Але найбільш
нищівна та огидна та війна, де не вбивають, а перепрограмують. Сучасні
інформаційні технології змінюють не тільки звичний спосіб життя, вони
змінюють уявлення про добро та зло, про справедливість та жертовність,
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 28
206 207
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 28
і в кінці кінців вони змінюють саму людину, бо використовують ту ж лю-
дину виключно як інформаційну систему. Але все ж таки, незважаючи на
всі проблеми викликані інформаційним суспільством, ми маємо і безліч
переваг. Завдяки ЗМІ ми тепер можемо охопити величезний простір, ми
можемо охопити майже весь світ і бути в курсі подій, що відбуваються.
Ми можемо ходити залами Лувру, гуляти парками та замками Німеччини,
побувати в іншій країні та почитати книги з Англійської національної
бібліотеки. Освіта для нас зараз відкрита у всіх напрямках. Ми говорили
про те, що й культура та мораль змінились не в кращому напрямку, але
змінився і цілий світ. Завдяки можливості спілкування з різними наро-
дами, з різними людьми, ми можемо змінити і ті моменти, які вважаємо
неправильними. Треба лише пам’ятати, що ми тільки-но ввійшли в нову
для нас епоху. Ми ще як малі діти, без цінностей, законів, моралі, врешті
решт. І тільки завдяки комунікації ми й можемо навчитись чогось, ство-
рити новий, могутніший світ. Дехто асоціює насилля з комунікацією, але
ж можна і навпаки, асоціювати комунікацію з його подоланням, і в руках
кожного з нас змінити це ставлення, надати йому нового змісту та зна-
чення, за це відповідає сьогодні кожен.
Завершити цю полеміку стосовно подолання насилля завдяки все-
загальній комунікації, мені б хотілося словами Дж.Ваттімо: «Истина
существует лишь внутри человеческой коммуникации…Я должен стре-
мится не к выяснению человеческих истин, а стремиться уничтожить
то, что мешает мне понять другого, то, что отделяет меня от его мыслей,
страданий[4].
Список використаних джерел
1. Барлоу, Д.П. Декларация независимости киберпространства [Електронний
ресурс] / Д.П.Барлоу // Интернет-журнал «Эйдос». – 1999. – Режим доступу:
http://www.eidos.ru/journal/1999/1220.
2. Блетон, Ж.И. Терроризм как аномалія публичного пространства
[Електронний ресурс] / Ж.И.Блетон – Режим доступу: // http://www.apn.ru/
opinions/article9694.htm
3. Бодриар Ж. Эстетика утраты иллюзий / Ж.Бодриар. – М: Элементы,
1998. – №9.
4. Ваттимо, Дж. Верю, что верю / Дж.Ваттімо; Художественный журнал,
2006. – №63.
5. Ваттимо, Дж. Прозрачное общество / Дж.Ваттімо. – М: Три квадрата,
2007. – 160с.
6. Веселова, С.Б. Семь вопросов пользователя к селевому телематическому
киберполису [Електронний ресурс] / С.Б.Веселова – Режим доступу: http://
anthropology.ru/ru/texts/veselova/seven.html
7. Говорунов, А.В. Человек в ситуации виртуальной реальности [Електронний
ресурс] / А.В.Говорунов // Информация, коммуникация, общество. – СПб.,
2000. – Режим доступу: http://anthropology.ru/ru/texts/govorun/virt.html
8. Луман, Н. Что такое коммуникация? / Н.Луман; Перевод с нем.
Д.В.Озирченко // Социологический журнал, 1995.– №3. – С.114-125.
9. Новиков, Д. Джанни Ваттимо. Прозрачное общество / Д.Новиков. – М:
Логос, 2003. – 124с.
10. Почепцов, Г.Г. Информационные войны / Г.Г.Почепцов. – М.: Рефл-бук,
К.: Ваклер, 2000. – 576с.

(no subject)

УДК 323.285(470+571+(100) Коцур В.В.
Від війни на Кавказі до нестійкого
миру (До 10-ї річниці початку другої
чеченської війни)
Розглядаються питання військово-політичного конфлікту в
Чечні. Проаналізовані основні фази збройного протистояння
на Кавказі в 1990-1999 рр. та діяльність міжнародних органі-
зацій по його врегулюванню. Всебічне вивчення цієї проблеми
сприятиме пошуку шляхів розвязання конфліктної ситуації.
Ключові слова: конфлікт, Росія, війна, міжнародні організації,
Чечня, ескалація.
Одним із факторів загострення конфліктів на пострадянському
просторі став розпад Радянського Союзу та утвердження Росії як право-
наступниці колишньої наддержави.
Більшість аналітиків класифікують конфлікти на пострадянському
просторі як етнічні. Але, насправді, на початку XXI ст. вже фактично
не існує етнічних конфліктів у чистому вигляді – економічні, політичні
аспекти, боротьба за владу та ресурси все більше впливають на розвиток
будь-якого конфлікту.
Міжнародно-правова відповідальність держав за протиправні дії в
період збройних конфліктів ґрунтується на положеннях Статуту ООН і
завдяки цьому може бути політичною або матеріальною.
Міжнародно-правова відповідальність індивідів за воєнні злочини
і злочини проти людства визначається, зазвичай, національним зако-
нодавством держави, проти якої (або її громадян) були спрямовані ці
злочини. В особливих випадках можуть бути використані міжнародні
процедури[1,с.214].
Слід відзначити, що проблемам конфлікту в Чечні та тероризму в
Росії присвячені спеціальні дослідження В.Крючкова, Т.Пастернака-
Таранущенка, О.Хлобустова та ін. Зокрема, цікаву інформацію можна
почерпнути з виступів Володимира Крючкова, члена Державного комі-
тету з надзвичайних ситуацій (ДКНС) у 1991 році. Він зазначає, що за
десять років, з 1991 по 2001, в конфліктах на пострадянському просторі
загинуло понад 750 тисяч громадян різних країн, близько 3 мільйонів –
було поранено, 12 мільйонів, колишніх громадян республік СРСР, стали
біженцями, вимушено залишили своє житло та майно і перебралися туди,
де можливо якось вижити[2].
У праці авторів Дмитра Треніна, Олексія Малашенка, Анатолія
Лівена «Тревожные рубежи России: чеченський фактор в постсоветской
России» розповідається про наслідки Чеченської війни для Росії. Автори
досліджують зміни в політичній системі країни, в її військовій організації,
міжетнічних відносинах і зовнішній політиці, причиною або каталізатором
яких став конфлікт на Північному Кавказі.
В юридичній літературі найдетальнішу класифікацію тероризму
пропонують В.Замковой і М.Ільчиков. Вони виділяють парні варіанти
терору: революційний і контрреволюційний, субверсійний і репресивний,
фізичний і духовний, «селективний» і «сліпий», а також «провокаційний»,
«превентивний», військовий і кримінальний[3,с.89].
У даному огляді робиться спроба розкрити основні фази конфлікту в
Чечні впродовж 1990-х рр.; показати спільні і відмінні риси конфлікту в
Чечні з подіями в Косово; прослідкувати ставлення до конфлікту в Чечні
міжнародних організацій, а також виявити, якими були міжнародні на-
слідки військових дій Російської Федерації в Чечні.
Отже, Чеченська війна посідає особливе місце серед інших конфліктів
на пострадянському просторі. Вона була пробним каменем життєздатності
Російської Федерації як імперії, яка не допускає зміни своїх кордонів
і втрати сфери впливу. Відтак, чеченський чинник з самого початку
використовувався Москвою як засіб відновлення воєнно-політичного
домінування над країнами СНД, передусім над країнами Кавказького
регіону. В цьому полягає відмінність розвитку чеченського конфлікту
від конфлікту в Косові. Проте як і косівський, чеченський конфлікт
реалізовувався на третьому рівні конфліктів, в якому основними його
суб’єктами стала федеральна влада, з одного боку, і нетитульна етнічна
спільнота провінції РФ – з іншого. На відміну від косівського конфлікту
титульна, російська, меншина в Чечні не стала активним суб’єктом цього
конфлікту, скоріше, вона виявилася його жертвою.
З 1994 по 1996 роки тривала перша чеченська війна, в якій взяли участь
близько 45000 російських військових проти 3000 регулярних формувань
та десятків тисяч партизанських загонів чеченців. Військові втрати скла-
ли, за різними даними, від 7000 до 15000 російських солдат та приблизно
5000 чеченських. Жертви серед цивільного населення Чечні оцінюються
від 35000 до 100000 осіб.
У 1999 році почалася чергова ескалація конфлікту. Розуміння його
завершення чи не завершення є відносними, як і сама нинішня стабіль-
ність в Чечні, оскільки вона підтримується лише завдяки розміщеним
там частинам російської армії. Можна стверджувати лише про закінчення
активних бойових дій. Післявоєнне врегулювання в Чечні – це складний
і напружений процес[4,с.17].
Врегулювання конфлікту в Чечні міжнародними організаціями не
можливе без визначення цілей та мотивацій сторін конфлікту.
Основною метою федерального уряду Російської Федерації є нейтра-
лізація будь-яких проявів сепаратизму. Росія є мультиетнічною державою:
в складі 88 суб’єктів федерації (станом на 1 грудня 2005 року) проживає
близько 160 національностей. Збереження єдності держави належить до
життєво важливих пріоритетів сучасної внутрішньої політики. В середині
1990-х років масштабні реформи стали каталізатором сепаратистських
тенденцій в ряді регіонів.
Крім цього, російський уряд був зацікавлений у встановленні контр-
олю над нафтовими запасами Чечні (близько 60 мільйонів тон) та
розгалуженою системою транспортних комунікацій.
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 28
438 439
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 28
В Чечні уряд Джохара Дудаєва оголосив про наміри утворити само-
стійну державу чеченського народу – Ічкерію. Історично претензії Дудаєва
і нової чеченської національної еліти спирались на колишню державу
чеченців та дагестанців, що існувала в ХІХ столітті до завоювання її
Російською імперією – імамат Шаміля. Економічно чеченська національна
еліта була зацікавлена в встановленні власного контролю над нафтовими
резервами Чечні та нафтопроводами, що проходять її територією. Нарешті,
фактором формування сучасної чеченської ідентичності виступає іслам,
який сповідує переважна більшість населення.
Об’єктом конфлікту виступав суверенітет над територією Чечні. У
конфлікті можна виділити чотири основні фази.
Перша фаза – 1990-1994 роки, між проголошенням суверенітету Чечні
та початком Першої чеченської війни, характеризується пошуком мирного
правового вирішення конфлікту та поступовою підготовкою сторін до
озброєної боротьби. Із провалом спроб Бориса Єльцина залучити Чечню
до підписання нового Федерального договору, розпочинається активна
підтримка російським урядом чеченської внутрішньої опозиції. Крах цієї
стратегії спричинив початок військових дій.
Друга фаза – 1994-1996 роки – Перша чеченська війна, ввід російських
військ та підписанням Хасавюртських домовленостей, за якими російські
війська згодом відводилися, а Чечня отримала фактичну незалежність. У
війні взяли участь близько 45000 російських військ проти 3000 регулярних
формувань та десятків тисяч партизанських загонів чеченців. Військові
втрати склали, за різними даними, від 7000 до 15000 російських солдат та
приблизно 5000 чеченських. Жертви серед цивільного населення Чечні
оцінюються від 35000 до 100000 осіб.
В ході військових дій обидві сторони вдавалися до систематичного на-
сильства проти мирного населення. Російські військові в ході «зачисток»
знищили тисячі мирних жителів, займалися грабежем та мародерством.
Чеченські бойовики поступово взяли на озброєння терористичні методи
захоплення та вбивства заручників із числа мирного населення, як, на-
приклад, в Будьонівську.
Війна поступово поширювалася на сусідні території – більшою части-
ною в Інгушетію та Дагестан. Зруйнування в січні 1996 року російськими
військами дагестанського села Первомайське викликало різку реакцію
місцевої еліти. В Чечні було оголошено «джихад» – священну війну
проти загарбників. Це відкрило шлях до Чечні численним бойовикам-
мусульманам з усього світу.
В самій Росії рішення про початок збройної операції викликало ши-
рокий резонанс та суспільне незадоволення. Воно зростало в міру того,
як російські регулярні війська зустрічали сильний опір з боку чеченських
збройних формувань. Перша чеченська війна продемонструвала него-
товність пострадянської армії до ведення сучасних бойових операцій та
характеризувалася масштабним насильством, на що постійно звертали
увагу урядові та неурядові міжнародні організації: ОБСЄ, Human Rights
Watch, Комітет Червоного Хреста та ін. Крім того, федеральні війська
повністю програли інформаційну війну. В результаті цього популярність
дій уряду невпинно падала, і з наближенням виборів 1996 року, Президент
Єльцин почав шукати шляхи мирного розв’язання конфлікту. 31 серпня
1996 року секретар Ради Безпеки РФ генерал Лебєдь та начальник штабу
армії Чеченської республіки генерал Масхадов підписали Хасавюртські
домовленості. Пізніше вони лягли в основу мирного договору 1997 року,
яким завершується друга фаза конфлікту.
Третя фаза – тимчасова деескалація, між закінченням Першої та по-
чатком Другої чеченської війни в 1999 році. В цей період триває латентний
конфлікт, оскільки основної проблеми – врегулювання статусу Чечні – не
вирішено. Президент і одночасно голова уряду Чечні Аслан Масхадов веде
внутрішньополітичну боротьбу із радикально налаштованими групами,
яка завершується перемогою останніх. Державна влада в Чечні остаточно
послаблюється. В країні масово викрадаються люди, панує організована
злочинність та підсилюється влада польових командирів.
В Росії численні політичні діячі висловлюють невдоволення результа-
тами Хасавюртських домовленостей, вважаючи, що чеченську проблему
не вирішено, а тільки відкладено. В цих умовах нова військова кампанія
була лише питанням часу. До того ж між 1996 та 1999 роками терористична
діяльність чеченців проти мирного населення на території Росії триває. Як
мінімум 8 масштабних терактів було здійснено в цей час, з яких особливо
резонансними стали вибух житлового будинку в Каспійську (Дагестан), в
результаті якого загинули 69 людей; напад групи аль Хаттаба на військо-
ву базу в Буйнакську; та вибух на ринку в місті Владикавказ (Північна
Осетія), що забрав життя 64 людей.
Четверта фаза розпочинається в вересні 1999 року. Це – чергова
ескалація конфлікту, яка зветься Другою чеченською війною. Стосовно
її завершення чи незавершеності існують різні оцінки. Більшість джерел,
близьких до російського уряду, вважають війну завершеною, а Чечню –
такою, що вступила в мирну фазу пост-конфліктного розвитку. Водночас
в Чечні відбувається дуже складний, напружений і до кінця непередбачу-
ваний процес постконфліктного врегулювання.
На початку Другої чеченської війни російське керівництво всіляко да-
вало зрозуміти, що засвоїло уроки Першої. Головним чином це стосувалося
інформаційного супроводу війни і тактики її ведення. На війну було від-
правлено більше частин з бойовим досвідом, які несли менші втрати серед
особового складу. З цією метою перед веденням бою піхотою проводилася
тривала артпідготовка та повітряні бомбардування. Це уповільнювало
темпи операції, але поспішати росіянам не було сенсу. Повільно просува-
ючись вглиб території Чечні, вони намагалися встановити контроль над
північною її частиною (до річки Терек) і утворити таким чином буферну
зону. Але пізніше, в жовтні, російські війська перейшли річку Терек і по-
чали підготовку до штурму Грозного. Операція по захопленню чеченської
столиці тривала близько трьох місяців та коштувала російським військам
серйозних втрат. Джерела суттєво різняться щодо точної кількості заги-
блих, але в середньому щоденні втрати можна оцінити приблизно в 40-50
солдат. Тривалі обстріли майже зрівняли столицю Чечні із землею. Врешті
Грозний було взято, частина чеченських загонів залишила місто, інші за-
гинули. Центр опору чеченців після цього зміщується до гірських районів,
а повстанці переходять до партизанської війни. Російські ж федеральні
органи починають відновлювати контроль над республікою.
В ході такого відновлення основними етапами стали затвердження
референдумом нової Конституції Чечні та проведення президентських і
парламентських виборів. Чечня потребувала відновлення правопорядку,
оскільки із 2000 року в країні постійно тривали теракти. В результаті
одного з них, в 2004 році, було вбито Президента Чечні, ставленика
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 28
440 441
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 28
Москви Ахмата Кадирова. Під сильним адміністративним тиском нова
Конституція вступила в силу; Президентом став проросійський Алу
Алханов, головою уряду – син вбитого Ахмата Кадирова Рамзан.
В ході найбільш активної фази Другої чеченської війни, в 1999-2002
роках загинули, за різними оцінками, від 9000 до 11000 військових ро-
сійської армії. В 2003 році втрати були на рівні 3000 людей. Втрати серед
мирного чеченського населення оцінюються в 15000-24000 осіб[5].
Міжнародні організації засуджували Російську Федерацію за дії в
Чечні. Так, найболючішим ударом по іміджу Росії стали санкції з боку
Європейського Союзу (ЄС). 24 січня 2000 року на засіданні міністрів
іноземних справ ЄС були прийняті рекомендації для Єврокомісії як ви-
конавчого органу цієї організації. В них пропонувалось ввести економічні
обмеження проти Росії у зв’язку з воєнною операцією в Чечні. Наступного
дня ЄС прийняв рішення про припинення фінансової допомоги Росії на
суму 90 млн. доларів США.
Отже, в другий період нової воєнної компанії з’явилися деякі нові,
відмінні міжнародні аспекти проблеми. В цей період, як зазначалося вище,
Росія отримала перший відчутний удар по своєму зовнішньополітичному
іміджу за Чечню з боку Заходу. Саміт Євросоюзу в Хельсінкі практично
поставив Росію в стан зовнішньополітичної ізоляції. Під впливом війни
в Чечні зазнала краху російська зовнішньополітична стратегія відносно
Заходу. Одним з основних постулатів «європейської концепції» Росії
було створення вісі Париж – Берлін – Москва. Передбачалося, що з
часом цей альянс міг би стати основою нової Європи, протистояти по-
силенню американського впливу, використовуючи протиріччя між ЄС і
США, намагаючись відколоти Європу від Америки, та не дати можливості
країнам СНД, і в першу чергу, Україні приєднатися до європейського
інтеграційного процесу.
Іншим важливим міжнародним аспектом війни в Чечні цього періо-
ду стало втручання в ситуацію такої впливової міжнародної організації
як ОБСЄ. Росія виступила категорично проти позиції ОБСЄ відносно
Чечні, оскільки вона передбачала відновлення переговорного процесу з
А.Масхадовим, що було абсолютно неприйнятним для Кремля.
Першим рішучим кроком ОБСЄ щодо врегулювання чеченського
конфлікту в 1999 році став листопадовий Стамбульський саміт, який
пред’явив Росії досить жорсткі вимоги, включаючи пропозиції щодо вве-
дення проти неї відповідних міжнародних санкцій. У розвиток вимог цього
саміту ОБСЄ Росія була змушена дати дозвіл голові цієї організації Кнуту
Воллебеку відвідати Північний Кавказ в середині грудня 1999 року.
Від так протягом другого періоду чеченської воєнної компанії, Росія
фактично опинилась в міжнародній ізоляції. Хоча при цьому така ізоля-
ція була застосована з боку Європи в досить м’який формі. В цій ситуації
перед Росією постало два завдання: військове і політичне. Політичне
завдання полягало в імітації переговорного процесу по Чечні, а з іншого
боку, після спаду інтенсивності бойових дій, можна було розраховувати
на те, що Захід не буде звертати увагу не чеченську війну.
Під кутом зору міжнародного права можливі дві оцінки подій у Чечні.
Перша аргументується так: законних підстав для ведення військових дій
немає. Російська влада не визнає незалежність Чеченської Республіки
Ічкерія (далі ЧРІ), веде мову винятково про ліквідацію банд формувань
і терористичних груп в одному із регіонів Російської Федерації (далі
РФ) і заявляє, що це внутрішня справа РФ. Підставою для використан-
ня збройних сил всередині країни за законом РФ «Про оборону» є стан
війни, військовий та надзвичайний стан. РФ не може вести війну з ЧРІ,
оскільки вона вважає її складовою частиною Росії. Військовий або над-
звичайний стан оголошений не був. Використання бомбових і ракетних
ударів проти населення власної країни також не передбачені і не можуть
бути передбачені законом. Бомбові удари, що наносилися по житлових
будинках, медичних закладах, мечетях, пологових будинках або ринках
призводили до величезних жертв серед мирного населення. Тому бойові дії
в Чечні кваліфікуються як порушення російських і міжнародних правових
норм і злочин проти людства. Якщо ж розглядати Чечню як незалежну
державу, то РФ порушила Хасавюртські угоди 1996 р. і Договір про мир
і принципи взаємовідносин між РФ і ЧРІ, в якому сторони зобов’язалися
будувати свої взаємовідносини відповідно до норм міжнародного права,
і тому війна незаконна.
Суть другої оцінки така. Три основні цінності, що захищаються
Конституцією РФ – це конституційний лад, права і свободи людини і
цілісність РФ. Конституція не дає відповідь на питання про те, що робити,
якщо одна з цих цінностей вступає в протиріччя з іншою. Суб’єкт РФ не
має права вийти зі складу РФ, тому що порушується принцип цілісності. У
цьому випадку уряд РФ зобов’язаний застосувати всі передбачені законом
засоби, щоб не допустити порушення цілісності держави. Але юридичні
акти і правова реальність мають свою обмежену сферу, і жодна держава не
може кожну свою дію чинити за нормативним актом, є ще політичні засо-
би, і, найрідкісніші – військові засоби. Оскільки в Чечні виник збройний
заколот, використання збройних сил для його придушення є правомірним
під кутом зору прихильників такої оцінки.
З формальної точки зору обидві аргументації мають право на існування
і добре ілюструють глибокий конфлікт між правом народів на самовиз-
начення і принципом територіальної цілісності і непорушності кордонів.
Обидва принципи належать до фундаментальних цінностей прав людини
і вимагають певного узгодження. Проте в міжнародних правових доку-
ментах про це нічого не сказано. Право на самовизначення гарантовано
першою статтею міжнародного пакту ООН про громадянські і політичні
права. Проте воно не має точної дефініції, оскільки не визначений суб’єкт
цього права. Ясного визначення, чи є співтовариство людей, що мешка-
ють на визначеній території, народом, у міжнародному праві немає. Не
описана також і процедура, відповідно до якої співтовариство людей, що
заявило про бажання реалізувати своє право на самовизначення, може це
зробити. Як проводити процедуру відділення частини території держави
від цілого, як погоджуються їхні інтереси, хто вирішує ці проблеми і на
якій підставі – ні в міжнародному праві, ні в російському законодавстві
про це не сказано жодного слова.
Таким чином, правові засоби не працюють. Залишаються політичні
засоби, але уряд РФ уже вдруге покладався на силове вирішення проблеми
і не бажав вести переговори. Говорячи про боротьбу з терористами як про
внутрішню проблему Росії, російська армія і спецпідрозділи МВС вою-
вали з чеченським народом в цілому (який вже постраждав від геноциду
в 1944р.), як з народом ворожої держави. Характерна привселюдна заява
російського генерала, що він би «стёр Чечню с лица земли». Вже друге
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 28
442 443
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 28
століття російська імперія, СРСР, а тепер вже РФ не змінюють характер
своєї політики стосовно Чечні[6].
Отже, на етапі чеченського конфлікту Організація з безпеки та спів-
робітництва в Європі приймала резолюції та надсилала спостерігачів з
метою повної поінформованості про події в Республіці Ічкерія. Оскільки і
досі конфлікт знаходиться в «замороженому стані», то немає доцільності
проводити миротворчі операції під егідою ООН та ОБСЄ. СНД може
впливати на врегулювання конфлікту шляхом прийняття відповідних
рішень, але політична роль Співдружності на теренах колишнього СРСР
все більше послаблюється. Тому СНД не має реального впливу на мирне
вирішення конфлікту в Чечні. На наш погляд, остаточне розв’язання
конфлікту лежить у площині відносин Росії та Республіки Ічкерія, ООН
та ОБСЄ.
Список використаних джерел
1. Анцелевич Г.О. Міжнародне публічне право: підруч. [для студ. вищ. навч.
закл.] / Г.О.Анцелевич, О.О.Покрещук. – К.: Алерта, 2005. – 424с.
2. Крючков В.І. Я был только председатель КГБ [Електронний ресурс] /
В.І.Крючков // Газета – 2003. – 19 січня. – Режим доступу до газети: www.gzt.
ru.
3. Замковой В.И. Терроризм – глобальная проблема современности. /
В.И.Замковой, М.З.Ильчиков // М.: Институт международного права и
экономики, – 1996.– С.89.
4. Семіков О.В. Локальні та регіональні конфлікти: загроза миру / О.В.Семіков,
В.М.Фурашев . – К: Знання, 2007. – 20с.
5. Війна в Чечні: інформаційне повідомлення [Електронний ресурс] – Режим
доступу: //http://edu.cirs.kiev.ua/index.php?option=com_content&task=view&id
=42&Itemid=49
6. Пікетування російського консульства у Харкові: інформаційне повідомлен-
ня [Електронний ресурс] – 1999. – Режим доступу: http://khpg.org.ua
Коцур В.В. От войны на Кавказе к неустойчивому миру (К 10-й годовщине
начала второй чеченской войны)
Рассматриваются проблемы конфликта в Чечне. Проанализированы основные
фазы военного противостояния на Кавказе 1990-1999 гг., а также деятель-
ность международных организаций по его урегулированию. Сделан вывод о том,
что анализ данного процесса является актуальным и способствует выходу на
прикладные аспекты решения конфликтной ситуации.
Ключевые слова: конфликт, Россия, война, международные организации,
Чечня, эскалация.
Kotsur, V.V. From war to the unsteady peace on Caucasus (To the 10-th
anniversary of the second Chechen war)
The article is devoted the analysis of conflict in Chechnya and participating in the
peaceful settlement of international organizations.
Key words: conflict, Russia, war , international organizations, Chechnya,
escalation.
УДК 32:004.738.5 Медведчук М.М.
Визначення ролі
Інтернету в сучасному світі
з політологічної точки зору
Аналізується глобальна комп’ютерна мережа Інтернет з
політологічної точки зору. Основна увага приділяється до-
слідженню особливостей Інтернету, основних його рис та
розгляду питань управління Мережею.
Ключові слова: Інтернет, Інтернет-технології, Інтернет-
аудиторія, мережеві ЗМІ.
Більшість дослідників, вивчаючи феномен Інтернету та Інтернет-
технологій, доходять висновку, що початком становлення світової
комп’ютерної мережі є 1986 р. [13,с.43]. Саме з цього часу глобальна
мережа Інтернет поступово починає привертати увагу зарубіжних та
вітчизняних вчених, які працюють у різних галузях науки – соціології,
політології, філософії, культурології, теорії комунікацій тощо. Можна
констатувати, що на сьогоднішній день глобальна комп’ютерна мережа
розглядається, особливо політологами, переважно в якості нового сис-
темного засобу масової комунікації.
Вважається, що вивчення Інтернету має тісний зв’язок із важливими
сучасними науковими і практичними завданнями. Про це свідчить по-
ява великої кількості наукових робіт з даної проблематики, у більшості
зарубіжних вчених, у тому числі й російських, проведення міжнародних
та національних конференцій, присвячених дослідженню різних аспектів
розвитку та використання Інтернет-технологій у тих або інших сферах
життєдіяльності людини.
Інтернет в якості багатостороннього засобу комунікації, в тому числі
й політичної, знаходить відображення у дослідженнях С.Туронка[18].
В.Ачкасова та А.Чугунов пов’язують розвиток Інтернету саме з про-
цесами глобалізації[6], Д.Пєсков[15], М.Баранов[7] та деякі інші вчені
розглядають Інтернет з політологічної точки зору, а І.Артамонова аналізує
глобальну комп’ютерну мережу саме через призму її взаємодії із засобами
масової інформації[5].
На жаль, на даний момент вітчизняним